Intellect.Org.UA Intellect.Org.UA
Міжнародний центр перспективних досліджень

e-mail:   пароль:
Науковці будують храм науки. Генії прорубують в ньому вікна.

 Головна >  Політика >  Міжнародна політика >  Іракська війна




Проект політичної реформи

За підтримки АМР США









www.politdumka.kiev.ua

Y



2006 — рік української книжки в Україні.

Интернет-журнал "Кiевскiй Телеграфъ"

Дитячі Будинки України



Радіоп'єси
РУБРИКА>Іракська війна

Дата останнього оновлення: 12.06.2007


 версія для друку

24.09.2003 20:18
Центр Інтелектуальних Студій

ГРА У ГОНОР : ЧИ ВТРАЧЕНО ШАНСИ УКРАЇНИ СТАТИ ВЕЛИКОЮ ДЕРЖАВОЮ ?



Понад дванадцять років нам лагідно доводили найвищій можливий демократизм системи консенсусу, яка притаманна прийняттю рішень країнами-членами НАТО. Нарешті ми побачили консенсус дії - брати по альянсу відмовили Турції у допомозі під час конфлікту, у Невідворотності якого вже не залишилося сумнівів. Зрозуміло, що це лише один, але чи найбільш яскравий епізод взаємовіддалення між США та Західною Європою. Чому не Європою взагалі? Мусимо із гіркотою визнати, що чим бідніша європейська (або євразійська, як Турція, Росія чи Казахстан) країна, тим більше вона проамериканська, через те, що тією чи іншою мірою залежна від американської фінансової чи військової допомоги. Саме тому, прихід під зірково-стрічкову корогву держав Центрально-Східної Європи, нових членів та кандидатів до НАТО - досить аргічний. На чолі ж Італії та Іспанії стоять наразі надто вже схожий на дуче олігарх Берлусконі та консерватор Азнар. Останній намагається заховати під своїм проамериканізмом шароноподібні спроби розпамити баскський рух та змусити Британію, свого нинішнього союзника, віддати Мадриду Гібралтар проти волі його жителів.
Спектакль примирення між членами НАТО не повинен нікого заспокоювати – спільна позиція настільки ж протирічлива, наскільки була і до „дзвону келихів” між Блером, Шрьодером та Шираком. Варто прислухатися до недавніх слів Ширака, який пожалкував через „поспішність” східних та перспективних членів у їхній підтримці Вашингтона. Французський лідер, лідер єдиної значущої у військовому аспекті країни субконтиненту - висловився у тому дусі, що мовляв цей демарш був негарним і короткозорим по відношенню до спільного Європейського проекту, до якого пост-комуністичні держави нібито (sic!) хочуть належати. Один із провідних публіцистів діаспори (а із певною засторогою можна сказати що й сучасної України), берлінець Богдан Осадчук, у своїх мандрах між американською і німецькою столицями - прийшов до висновку, що промовистий донедавна американський лібералізм поволі перетворюється на шовінізм. У цьому контексті Осадчук також зазначає, що відчувається певний апатичний брак ініціатив з боку Києва. І тут уже важливо придивитися до сучасної диспозиції на світовій арені і місці та ролі України.
Наразі очевидно, що 2002-ий рік завершився для Києва із невеличким, та все ж позитивним сальдо. Драма „Кольчуги” дійшла кінця, актори залишили сцену під поодинокі аплодисменти. Вашингтон не визнав своїх помилок, або не мав у цьому потреби - напевно, лише Джордж Орвел зміг би розібратися у справжньому підтексті звинувачень, виправдовувань численних, ними народжених документів. Україна намагалася грати за принципами міжнародного права - і саме тому ця перемога була пірровою, адже сьогодні за ними вже ніхто на грав, лише слабкі та бідні. Сильні та багаті переслідували свої цілі, а українські державники і патріоти почували себе на кшталт французських дипломатів у Версалі 1871-го року. Тоді прусаки не тільки прийняли капітуляцію Третьої Імперії, але й задекларували створення німецької держави, яка в наступні сорок років домінувало Європу.
На східному напрямку успіхи Києва були змістовнішими, але чим далі тим більше київсько-московське партнерство набуває протирічливого резонансу серед громадськості та політику му. На мою думку, окреслити межи співпраці необхідно не через те, що існує небезпека відродження імперії. Така небезпека є щонайменш фантазією Бжезинського та Дугіна, а щонайбільш лише поглядами маловпливових фракцій Думи, яка сама по собі не вирішує в Росії майже нічого. Що ж стосується російського „економічного імперіалізму”, то капітал будь-де немає батьківщини - адже головне, це рівні (або нерівні) правила гри, задовільний для держави рівень оподаткування. Кипр же не звинувачує наших тіньовиків у імперіалізмі. Наші проблеми з Москвою вийшли на інший, зрілий рівень - і тут є два аспекти.
Перший аспект - занепад товарообігу через об′єктивні та суб’єктивні причини. Об′єктивні - масштабна переорієнтація експортерів обох країн на Євросоюз, де можна заробити набагато більше „твердої” готівки, аніж у двосторонній торгівлі. Із цим важко щось вигадати, адже вигода міцніша за будь які дипломатичні інтереси. Суб′єктивні причини полягають у швидкому дорослішанні обох національних капіталізмів, зростання їхнього тиску на власні уряди, вимогах більшого протекціонізму. Подальше приведення до ладу законодавчого поля, особливо у контексті „перегонів” обох країн до членства в СОТ - мусить певним чином вирівняти ситуацію.
Другий аспект - зовнішньополітичне віддалення Москви від Києва. Усі культурні акції і міжгалузеві угоди не здатні поламати тенденцію перетворення Москви на найнадійнішого союзника Вашингтона. Вісь Париж-Берлін-Москва-Пекін схожа на мрію російських навколо дипломатичних експертів, адже вона корисна лише для інтриг у Раді Безпеки ООН, без санкцій якої, як нас переконало Косово та інші прецеденти - можна обійтися, відбувшись лише маленькими неприємностями із розгоном демонстрацій пацифістів. На мою думку, США розбудовують союзницькі відносини по двох лініях - Лондон як повноцінний військовий союзник і Москва як політичний, як замінник НАТО, в якому засіли ”невдячні заздрісники” американської величчі. Саме цим пояснюються досить обережні заяви російського лідера у Паризі - адже Москва об′єктивно зацікавлена у війні в Іраку на тих умовах, за яких російські нафтовики та зброяри, будівельники та фінансисти виграють від бойових дій. Афганського варіанту Росія більше не допустить - крім авторитету вона не отримала нічого, а мов додатково під самим її боком розмістилася мережа американських баз. Зникнення з регламенту грузинського та чеченського питань, участь нафтових компаній Росії у розділі контролю над іракськими поставками, часткове повернення тимчасовим іракським урядом боргів СРСР - ось ціна, що її залюбки заплатить Білий дім за дружбу з Кремлем. Якщо ж операція відбудеться і Москва не отримує вищезгаданого, це скінчиться або різким кроком Росії назад, на периферію світової політики, де вона була від Козирєва до Приштини, або справді глобальним конфліктом.
Невідомо, наскільки стратегічним є дрейф Парижа та Берліну від США, але якщо „єлісейці” зробили цей вибір - на світовій мапі з′явилася нова велика держава, адже поєднує в собі ядерний арсенал і елітні ЗС Франції із промисловою та фінансовою міццю європейського двигуна –Німеччини. Істерика Білого Дому після анти турецького демаршу країн-членів НАТО вельми показова - тепер Європа претендує на реальний, себто стратегічний, військовий статус. Велика Британія більше не міст над Атлантикою, а лише сателіт США біля європейського узбережжя, а сама Європа виростає з коротких штанців спільного ринку. Тепер Вашингтон майже проти волі мусить сварити між собою сильні (Франція, Велика Британія, Німеччина), слабкі (Італія, Іспанія), поза стратегічні (Бенілюкс, Скандинавія) та перспективні (Чехія, Польща, Угорщина) європейські країни. А з Росією у США є, попри все, спільний ворог - ісламський фундаменталізм. У колишніх колоніальних імперій - цей ворог не на першому місці.
У тіні, але якій продуктивній (!) знаходиться Пекін. Той самий Пекін, який фактично заблокував розгортання „кольчужної” справи своєю відмовою Вашингтонові проводити на власній території будь-які інспекції. На мою особисту (підкреслюю – особисту !) думку, якщо Україна нарешті припинить будувати свою ідентичність за підручниками з Вашингтону, Москви чи Брюсселя, припинить бажати собі майбутнього за Вишеградським зразком, то Китай, нехай який далекий і не передбачуваний, нехай який нестратегічний у торговельному плані - природно підходить для ролі союзника. Тому що Вашингтонові завжди була потрібна лише нейтралізація України в рамках євро- та євроатлантичної інтеграції, Москва лише вимушено спромоглася декілька разів зберегти баланс - а за нагоди намагатиметься поділити із США зони впливу в Європі, а „єлісейцям” з Європи необхідно спочатку побороти свою зверхність і переконатися що їхній цикл військового виробництва неавтономний і залежний від США. Можливості Києва залучити Париж і Берлін до партнерства ще досить широкі, але ті більше зацікавлені в альянсі з Москвою. Адже Україна роками доводила свою залежність від останньої і після Праги політикам Заходу ще треба звикати до того, що Україна змінюється. На відміну від європейців, американців і росіян, китайці дуже прагматичні і менше переймають ся міфами - у них є єдиний і досить привабливий, продуктивний міф про власне славне і гідне майбутнє. А в умовах прохолодження стосунків з Москвою, і суперництва із Заходом - це майбутнє може набути і тонкого аромату вкраїнського степу. Альянс Пекін-Мінськ зазнав фіаско через те, що білоруські справи вирішує Москва, та й те - не на найвищому рівні. Ядерний арсенал Китаю за спиною Києва і просунуті технології безпеки в руках нащадків Конфуція... подібний тандем мав бути стати блакитною мрією нашого МЗС , яке тільки недавно почало вчитися на помилках і вже розмірковує над іншим працевлаштуванням, аніж біля дверей лімузинів із зірками або трикольорами. На жаль, наша дипломатія ще (по аналогії із віком дитини) тільки залишила молодші класи школи. Багдадська та північно корейська кризи. Як сподіваються українські державники та патріоти - змусить українську зовнішню політику скласти іспити за декілька класів екстерном, інакше нас повернуть до дитячого садку, або ще гірше - відправлять для спецшколи, де вже навчається низка не дуже привабливих держав.
Хтось може, звичайно, назвати спроби визначити місце України серед потенційних великих держав або натяки на можливий альянс із таким віддаленим і авторитарним Пекіном - політичною фантастикою. Причому критика обов′язково долине одразу з трьох позицій - проросійської, проамериканської і про європейської. Перша полягає у сподіваннях на дружнє плече Москви, на розлогі простори російського ринку, на генетичну спільність. Останній раз Москва підставила дружнє плече Белграду і що з того вийшло - всім відомо. На сторожі ринків Росії стоять декілька міністрів і служб - і правильно роблять, поважаючи лише сильних, бо самі відчувають себе такими. Щодо генетичної культурної спільності - вже бачимо, як мляво і майже безрезультатно минув рік України, як пародійно почався рік Росії в Україні. Друга позиція зараз в Україні дещо понівечена, тому чи не щодня можна побачити посла США у компанії тих чи інших українських політиків. Ця позиція полягає у тому, що мовляв – Україна не виконала „домашнього завдання”, їй не довіряють, це було десятиліття втрачених можливостей, а не США - то бійтеся Росії. Демагогічність цієї риторики вражає - внутрішня політика завжди, всюди і всіма вважалися різними речами. Для зовнішньої політики важливі наявність (не наявність) ядерної зброї, стандартний військовий потенціал, різновид і ресурс альянсів, експортна та технологічна могутність, тощо. У внутрішній політиці країни вар′юються від теократій (як Іран чи Ватикан) до суспільно-атомізованих демократій (як Швеція), від агро ресурсних (як Зімбабве) до високотехнічних промислових комплексів (як Японія, частково США). І сутність національного суверенітету в тому і полягає, що питання „що робити” і „хто винний” у власних кордонах належать виключно до компетенції громадян (а у не демократіях - муфтіїв, генералів, диктаторів, „великого брата”, тощо). Наше партнерство з Вашингтоном завжди було підозріло однобоким - арсенал, Чорнобиль, Бушер... Україна грала як початківець у відому гру, віддаючи з першого ходу всі козирні карти і збираючи не козирні - обіцянки, копійки, добре слово. А коли вона помітила, що хтось має в рукаві ще одну колоду і поскаржилася, на неї образилися і пообіцяли наступним разом не пустити до казино. Хоча у цьому казино розкланюються перед генеральським Пакистаном, етнонетерпимою Індією, тоталітарним Кувейтом. Невдовзі до засновників увійде Росія, а після чергового запуску реактора і демаршу - до казино запросять Кім чен Іра, причому за особливий стіл, де йому дозволять виграти. Проамериканська позиція в Україні можливо, була колись щирою - але США завжди були другом сильних, заради того (і не тільки) їхні вояки колись висадилися у Нормандії і потисли руку таким самим сильним на Ельбі. І тому за сим патиків США (країни, яка подарувала мені особисто декілька кращих років життя) мені якось сумно.
Стосовно ж проєвропейських поглядів, апелюючи до прав людини та пріоритету економічного добробуту - будь-який патріот з європейської, але небагатої країни завжди страждає на сумніви. Справді, хотілося би жити як у Голландії чи Німеччині...але незрозуміло, нащо тоді було виборювати незалежність. Наприклад, значна кількість українців вважає, з тією чи іншою мірою справедливості, що у Росії вищий рівень життя. Хіба суверенітет здобувається заради добробуту? Він необхідний для того, аби впорядкувати своє життя самому, і теоретично - це має призвести до кращого життя. У більшості країн третього світу цього не сталося. Не встигли ми потішитися з незалежності, як нас уже закликають нею поділитися. Причому навзамін нічого не обіцяють, а лише суворі випробування. Через ті випробування, причому майже такі самі, лише вульгарніші за обгорткою - декілька мільйонів наших співгромадян залишили батьківщину, а декілька десятків мільйонів живуть на межі жебракування, це - наші проблеми і жоден ЄС нам із нима не допоможе. А на до інтеграційному рівні ми вже розпрощалися з мріями про зону вільної торгівлі, про баражування євроавіапростору нашими гігантами, про „житницю Європи”. Тож час робити певні висновки.
Україна не може скинути свого хреста. А він у тому, що вона може бути, через низку особливостей, або членом клубу великих держав, або поділеною між імперіями. І якщо ми пригадаємо деталі нашої історії – лише переконаємося у тому. Київську Русь, яка дещо запізнилася із раннім феодалізмом - у результаті поділили Орда та Литва. Коли Богдан Хмельницький розгубився, не знаючи що робити із своїми перемогами і країною, яка опинилася в його руках - Україну знову поділили наступники Орди та Литви, Московія та Польща. У 18-ому році Центральна Рада занадто вагалася із незалежністю, демократія перетворилася на анархію і знову трапилося майже те саме. Наразі Україні пощастило - через невизначеність великих держав, як їм себе вести у взаємозалежному світі, вже дванадцять років сусіди та патрони, партнери та брати обережніше ніж колись приглядаються до нас. До сих пір ми втрачали час...
На закінчення лише одна історична мораль. Коли Римська імперія досягла межі своєї експансії, вона втратила будь-який сенс існування і поступово так заслабла, що прикордонні варвари ставали її союзниками, що в них вона не мала колись жодної потреби варварські еліти романізувалися, але їм якось не приходило в голову просто приєднатися до імперії і забути про інтереси своїх лісових королівств. Коли Рим остаточно занепав і на італійський території утворилося декілька готських держав, декілька століть Італію асоціювали саме з германцями. Рим ніколи не втрачав свого культурного значення, а потому навіть дещо відродив політичне. Від небажання асимілюватися, від мрії мати вілли та сауни в рідному лісі - не програв ще ніхто. Чому ми до сих пір не граємо у безпрограшну гру, на ім′я „гонор” ?






КОМЕНТАРІ

 Коментарів поки що немає




НОВИНИ
Нова книга про голод 1946-1947 рр. на Донбасі.

Нова книжка з Європейської інтеграції

— "Універсальний літературний словник-довідник".

Нефть или демократия

Долги правительства Януковича придется отдавать

Нове число аналітичного фахового журналу "Схід"

Бог дал человеку жизнь , а полковник Кольт достоинство.

Родина слышит? Родина знает, где в облаках её сын пролетает? НЕТ!

„Энергетическое”оружие и демократия.

Привид Середньовіччя: глобалізація як кінець циклу та українські перспективи в епоху зламу

ОПИТУВАННЯ

Які джерела інформації Ви вважаєте найоб’єктивнішими:

українські телеканали
21%
російські телеканали
7%
радіо
6%
українські газети
12%
російські газети
2%
українські інтернет-сайти
26%
російські інтернет-сайти
7%
інші закордонні інтернет-сайти
14%
чутки
5%
Запропонувати
Архів